Як проходить реабілітація людей із залежністю та чому важлива підтримка родини

У родині, де хтось п’є чи вживає, довго сподіваються, що воно якось мине саме. Не минає. До реабілітації люди доходять, коли позаду вже борги, скандали й ночі без сну. То що відбувається за дверима центру і яке місце в цьому мають рідні?

Спершу лікар, розмови потім

У перші дні людині не до розмов. Якщо вона вживала зовсім недавно, потрібен детокс під наглядом медиків. Організм звик до речовини, і без неї починається абстиненція. При алкоголізмі вона буває небезпечною, аж до судом. Тому «перетерпіти вдома» нерідко закінчується швидкою.

Психотерапія має сенс, коли в голові трохи проясніло. Раніше людина лише киватиме, а думатиме про одне.

Далі багато залежить від програми. Докладніше про такий підхід розповідає сайт www.shans-centr.com.ua. Центр «Шанс» працює за «12 кроками» та Міннесотською моделлю, спирається на добровільність, індивідуальний підхід, групову й індивідуальну психотерапію. Ліки в цій моделі зазвичай не на першому плані.

Що вирішується на кожному етапі

Спершу людина має сама сказати: «Я не справляюсь». Дрібниця? Насправді вимовити це вголос перед групою вдається не з першого разу. Але без цього далі нікуди.

Потім стабілізація. З’являється розпорядок, групи, перші тижні тверезості. Людина вчиться витримувати злість, нудьгу й тривогу, не заливаючи їх.

Третій етап найважчий: розбір причин. Терапевт і група допомагають зрозуміти, що саме штовхало до вживання. Часом це самотність, провина чи давня образа. Сила волі тут майже ні до чого.

Останній етап: повернення до звичайного життя з роботою, грошима, друзями й вільними вечорами. Саме тут з’ясовується, чи працюють нові навички. Уявіть: після місяця тверезості чоловік посварився з начальником і вже по дорозі додому прикидає, де купити. Помітити цю думку, поки вона ще маленька, і є одним із головних завдань терапії.

Що можуть зробити рідні

Близькі зазвичай викладаються повністю. Платять борги, брешуть на роботі, ховають гроші, перевіряють кишені. Це виглядає як турбота, але часто тримає все на місці. Людина не відчуває наслідків, тож і причин щось міняти в неї небагато. Психологи називають це співзалежністю, і вона виснажує майже так само, як сама залежність. Тому програми працюють і з родиною.

Що робити, якщо ви опинилися на цьому місці?

• Говоріть про факти й власні відчуття. «Ти прийшов о третій ночі, мені було страшно» звучить зовсім інакше, ніж «ти зіпсував нам життя».
• Не розв’язуйте за людину її проблеми й не прикривайте її перед начальством.
• Не ставайте наглядачем, який перевіряє кожен крок.
• Шукайте підтримку для себе: психолог, група для родичів.
• Дотримуйтесь правил центру щодо дзвінків і візитів, навіть коли дуже хочеться частіше.

Після програми

Залежність належить до хронічних станів. Ризик рецидиву порівнюють із ризиком при гіпертонії чи астмі. Тому підтримка триває й після виписки: групи взаємодопомоги, консультації, спілкування з тими, хто вже живе тверезо.

Якщо стався зрив, це ще не крах. Скоріше сигнал, що десь забракло опори. Найкраще, що тоді можна зробити, це швидко повернутися до роботи без довгих докорів.

Реабілітація — це довге навчання жити заново, і за місяць його не пройти. Чим більше поруч людей, які вміють підтримати, тим більше шансів дійти до кінця.